Головна » 2012 » Лютий » 15 » Повернення з Афгану було мрією, а мрії збуваються… (замальовка)
15:29
Повернення з Афгану було мрією, а мрії збуваються… (замальовка)
До Дня пам’яті учасників бойових дій на території інших держав
Про що мріють сьогодні хлопці-випускники? Про те, щоб вступити до престижного вузу, щоб батьки їх там вивчили, бо зараз вчитися модно. А чого більшість з них боїться? – Щоб, не доведи Господи, не призвали до армії, бо що там робити молодому, модному поколінню, для якого військова муштра не є авторитетом та зразком чоловічої сили і мужності.
А от раніше всі хлопці не те, що хотіли служити в лавах армії, вони просто мріяли про це. Адже вважалося, що служба в армії – престижна,а тих, кого не призивали на дійсну строкову службу, дівчата і за хлопців не вважали - любили молодиків, які загартовані тілом і умом. І знову й знову я в цьому переконуюся. Днями довелося мені поспілкуватися з коровинчанином Кутняком Володииром Михайловичем, учасником бойових дій в Афганістані.
Про що мріяв він у шкільні роки? Спочатку хотів вступати в Рязанське вище командне училище ВДС. Проте, дядько відговорив. Мовляв, краще в танкові, ніж в повітрі, все ж таки на землі. Тож вирішив Володимир Михайлович, що все само по собі складеться, як доля розпорядиться, так і буде.
Ранком 1 квітня 1983 року вісімнадцятирічний, енергійний, запальний юнак стояв біля Недригайлівського військкомату. Вже зібралися й інші призовники, а двері все ще були зачинені. Здавалося, що відмикати їх ніхто й не збирається, хоча з’явитися треба було на шосту. Почали жартувати, що цей призов – першотравневий розіграш, і вже хотіли розходитися. Та на цій веселій ноті відкрилися важкі військкоматовські двері, почесали хлопці свої, ще кучеряві, голови – і рушили до першого військового закладу.
«Вже три роки тривала Афганська війна, як мене призвали до армії», - каже Володимир Михайлович. В Афганістан спочатку вводили підготовлені війська і ті, що були на кордоні, а потім почали готувати заміну: вчили і шоферів, і кулеметчиків, і танкістів, і льотчиків. Володимир Михайлович спочатку навчався на базі Роменської ДОСААФ, потім в учбовому центрі «Туркменська СРСР» (м. Іолотань) в пулеметній Сумській роті. Солдатам пояснили, що до Афгану поїдуть не всі, що їх спеціально відбиратимуть. Запальний дух, що виривався з душі, не можна було втримати. Юнаки попросилися добровольцями на війну. Проте, там їх «заспокоїли»: «Хлопці, ви й так усі туди підете!»
Молодих хлопців загартовувала дисципліна і жорсткі закони Азії. У цьому бідному, жаркому і жорстокому краї радянські солдати боялися зайти в який-небудь заклад чи заговорити з мусульманською жінкою, бо там довго чекати не будуть. Проблеми вирішувалися, як то кажуть «без суду і слідства».
Перший бій…Провінція Баглай… Стріллянина, кулі свистять над головою і, наче бджоли, кусають людське тіло, землю…Страшно… Той, хто не відчуває страху, той – не людина.
У листах Володимир Михайлович писав батькам, що служба проходить добре, проте, й слова не було, що солдатські чоботи топчуть піски Афганістану. У бою за цукровий завод, який був окупований противником, його поранило в голову. Два місяці пролежав у госпіталі, проте не «списали». У село надыслав листа шкільному товаришу. Написав і про те, що поранений, просив сказати батькам, що на службі все гаразд. Проте, так сталося, що цього листа прочитала мати товариша. А село є село: в одному кінці кажуть – на другому вже чують… Так і дізналася рідня, що Володимир служить у гарячій точці.
«Ми виховувалися у дусі патріотизму, виконували інтернаціональний обов’язок, ніколи й думки не було не виконати приказ офіцера, а вони в свою чергу намагалися зберегти нам життя», - каже Володимир Михайлович. Вижити допомогла і дружба. Тільки з односельчан-однокласників в одному гарнізоні проходили службу Г. М. Бондаренко, П. В. Грищенко, М. С. Наконечний. Були земляки й з Охтирки, Зеленківки, Гринівки.
Важкі польові умови, інший клімат, проблеми з постачанням продовольства сприяли інфекційним хворобам: тифу, малярії. «Уже хотілось і захворіти, щоб відправили додому, бо не вірилося, що колись прийдеться випити нашої чистої води, з’їсти кусок сала, побачити рідних. Здавалося, повернутися додому нереально, все злилося в туман пилу і свист куль», - хвилюючись веде далі Володимир Михайлович. Повернення додому з Афганістану вже стало мрією, а мрії збуваються…
Усміхалася весна, зійшли городи, травневе тепло гріло яскраву зелень полів і ясними променями заливало вулиці. Природа раділа теплу і йому… Володимиру, такому ж молодому, але сильному не по роках солдату. Раділи батьки, сусіди і все село, бо з червня 1983 року по травень 1985 року він був далеко, він був у центрі пекла, він гасив той пекельний вогонь і залишився живим.
Володимир Михайлович має Медаль за відвагу, медаль воїну- інтернаціоналісту, медаль вдячного афганського народу, Грамоту Президії Верховного Совета Ради СРСР, Грамоту за зразкове виконання інтернаціонального обов’язку. Проте, ці нагороди не зможуть замінити здоров’я, втрачене в Афганістані, стерти страшні спогади про війну, залічити рани і рубці.
